Соціальна теорія таким чином у формі загально-соціологічної стає неможливою без опори на розгалужені емпіричні дослідження. А науковість соціальної науки набуває такої самої форми, якою вона є у емпірично та математично представлених природничих науках. Зустрічний рух з боку розуміння науки як специфічного соціального інституту виливається у https://kalush-travel.com/ розробку напрямку у філософії та методології науки, що отримав назву, антропології і соціології (соціальної антропології) науки. І саме зазначена тенденція є урахуванням технічної складової не тільки наукових розробок і впровадження наукових інновацій, а і технічної оснащеності як визначальної характеристики сучасного етапу розвитку науки.
З уже зазначеного стало зрозумілим, що найбільш загальною та гострою проблемою, у зв’язку з філософським осмисленням науки взагалі, а найперше соціальної, стає тлумачення самого поняття соціального, а тим самим і смислу соціальної функціїнауки та предмета соціальних наук. Але найбільш широкого розповсюдження термін соціальна філософія набуває, як зазначалося, через критику неомарксизмом позитивізму, зокрема у Франкфуртській школі критичної соціальної теорії. У її витоків стояли Хоркхаймер, Адорно, Маркузе, а послідовником вважається, зокрема, і Ю. Габермас, чи не найбільш популярний, до недавнього часу, німецький соціальний теоретик другої половини ХХ ст.
Три помилки в інтерпретації природи цінностей і соціальних наук. По-перше, частиною дослідників не зізнається інститут цінностей. Зазначена помилка має місце остільки, оскільки соціальні науки уподібнюються природничих наук. По-друге, цінності раз у раз прагнуть звести до яких-небудь більш фундаментальним ознаками, наприклад, до потреб. Тут же з’ясовується, що цінності – це не що інше, як концепти аксиологических теорій. Всякі визначення цінностей безвідносно до змісту відповідних теорій неспроможні. По-третє, часто вважають, що статус науки як неупередженого заходи не сумісний з природою цінностей.
Більш послідовними діяльнісними можна вважати менш традиційні неомарксистські концепції, через критику і перших і других. Вони пропонують нову концепцію самоїсоціальної дії як не тільки ціле-раціональної, а й комунікативної (Ю.Габермас), спрямованої не на конкуренцію, а тим самим протистояння, а на вироблення правил комунікації. Хоча це й не копії копій (видимість видимості), як у Платона, але щось лише схоже на „хитрість розуму” (Гегель), котре таким чином створює чуттєву ілюзію новизни.
Воно стає певною характеристикою тих процесів і явищ, з якими має справу науковець, коли намагається вирішити (допомогти вирішити) ті чи ті проблеми, що зазвичай називають соціальними або суспільними. Але тут мається на увазі практика не людей взагалі у певних формах їх спілкування (це політика), а практика (як процес) окремої, завжди особливої людини. Точніше дисципліна, що має на увазі розвинення здатності окремої людини жити у полісі – державі-суспільстві. Тобто її предметом стають особисті характеристики (ήθος) тих, хто живе у полісі або окремих людей як політичних істот. А оскільки здатність жити серед людей, за Аристотелем, забезпечує передусім доброчинність – здатність чинити (практично, а не теоретично) добро, то це головна людська чеснота. Тому, хоча етика і частина політики (як людина частина полісу), вона певним чином передує політиці – без доброчесних громадян немає полісу, як спільного з іншими життя людей. Маючи поняття, приміром, про добро і зло, справедливість та несправедливість.
У своїй основі вона має глибокі теоретичні корені, прямо пов’язані з позначеною вище проблемою трактування соціального, як певної характеристики життя людей. Соціальна філософія, як соціальне явище набуває особливого смислу, якщо врахувати яскраво перфотмативний характер і соціальної свідомості взагалі і соціальної науки зокрема. Круглих столів та інших науково-освітніх заходів, які популяризують унікальні цінності й зростаюче суспільне значення соціальної роботи. Ця гуманітарна наука і благородна професія дедалі впевненіше входить у наше життя, поступово стає дійовим соціальним інструментом, який має великі потенційні можливості для «олюднення» багатогранних суспільних відносин, процесів, явищ що дедалі більшою мірою ускладнюються. Як технології сприяння формуванню, реабілітації життєвих сил людини. Ці науки були розведені не тільки за предметом але й, передусім, за методом. Подальший розвиток і соціальної філософії, і філософії та методології соціальної науки показав глибоку відносність такого розрізнення, чим було продемонстровано єдність наукового знання, приналежність як емпіричної, так і теоретичної складової наукам не тільки природничим, але й соціальним.
Це завжди щось штучне ( укр.. – штука – одиниця), а тому винятково одиничне, що може бути відтворене тільки тепер і тут, заради розваги, емоційного катарсису (піднесеного задоволення і просвітлення) глядача чи слухача. Те, що сьогодні іноді ще називають штукарством, або мистецтвом імітації– високий обман. Воно основане не на знанні речей, якими вони є, а на вмінні щось утнути, підмінивши справжнє несправжнім, фактично підробивши природне. Але, якщо таким чином інтерпретувати Аристотеля, то у його концепції є й зовсім інший, протилежний за суттю, людський досвід орієнтації людей у світі, пов’язаний з практичною мудрістю (фронесіс, гр.. – φρόνησις).
Тим самим виникла залежність людей від наслідків подальшого просування шляхом науково-технічного прогресу. Фактор усе більшої оснащеності людської діяльності, поставив людство перед дуже непростим вибором. Або подальший необмежений розвиток науки і техніки з його негативним впливом (тільки зокрема на довкілля), або встановлення контролю за цим розвитком та зменшення не лише негативних але й позитивних змін у людськоиу житті, з ним пов’язаних.
Так, у сфері соціального пізнання науковий метод почав застосовуватися набагато пізніше, ніж у сфері пізнання природи. Можливо, це пов’язано з тим, що соціальні системи набагато складніше, ніж інші живі системи, подібно до того, як живі системи набагато складніше неживих. З розвитком наукових методів пізнання соціальна думка почала ставати, так би мовити, стереоскопічною. З часом вона почала все більше складатися не тільки зі синтетичного, образного знання, яке є здобутком мистецького пізнання світу, але й з аналітичного, дискурсивного знання, яке є здобутком власне наукового пізнання світу.
Усе впевненіше починають говорити, хоча і в межах лише деяких концептуальних спроб осмислення суспільних процесів, також, приміром, і про суспільних тварин, приписуючи предикат соціальності вже не лише поняттю людина, але й певним категоріям не-людей. Правда, знову таки, спочатку і навіть сьогодні переважно у переносному значенні, тобто лише як метафору. На відміну від життєвих, тобто донаукових знань, рівень яких здебільшого обмежується описом відповідних фактів, наукове знання сягає більш високого рівня – рівня пояснення, осмислення фактів у понятійній системі відповідної науки, і залучається до складу теорії.
С цим можна було б погодитись, але треба зауважити, що, мабуть, важливо було б більш уважно подивитись на зворотний вплив деяких макроструктурних факторів (передусім інституту власності) на характер і структуру наукових лабораторій. Завдяки префіксу „інтер” між цими сторонами (суб’єктом і об’єктом) начебто розчиняється межа і вони розглядається не просто як рівноправні чи різно-правні дієвці (актанти), а саме в інтерактивному ключі – в багато більш широких межах соціальних практик. Тобто, не як те, що диктує характер практичної взаємодії людей, а як те, що обумовлює сам характер соціальної взаємодії. Тому обидва зазначених вище підходи було здійснено в межах того повороту у соціальній науці, який сформувався наприкінці ХХ ст.. З вимірювання землі виросла наука геометрія і відповідний геометричний метод став на довгий час еталоном наукового методу. Саме намагання викласти результати набутого, зокрема ремісниками, практичного механічного досвіду, надихало І.Ньютона на розробку нової науки механіки її викладу „геометричним способом” (вислів Ньютона). І саме Ньютон, слідом за Аристотелем, але в зворотному порядку, фактично ототожнивши провину зпричиною, вводить поняття механічної сили, як того що рухає і може бути певними засобами виміряне.
Сучасна методологічна самосвідомість науки засвідчила багато того, що однією із найважливіших тенденцій є спрямування до єдності наукових знань. Важливою, ще не розв’язаною проблемою є необхідність систематичного виявлення подальших логічних можливостей розвитку наук, можливостей не тільки їхнього внутрішнього самовизначення, але і становлення єдиної цілісної логічної системи наукового пізнання. Головною метою діяльності факультету є поєднання гуманітарної освіти з якісною професійною підготовкою, реалізація дуальної системи підготовки фахівців, яка поєднує теоретичну підготовку з практичною. Колектив факультету спрямовує свою діяльність на пошук і відпрацювання нових форм, методів та засобів навчання для забезпечення умов підготовки високопрофесійних, конкурентоспроможних фахівців, здатних активно діяти в умовах ринкової економіки та соціального партнерства. Колектив працівників Центральної наукової бібліотеки АН УРСР підготував до 50-річного ювілею Академії наук систематичний і по можливості вичерпний бібліографічний опис її основних наукових видань.
Утім, нюанси смислів, які вкладали у це поняття соціальні теоретики і розробники методів соціальної науки, зокрема й методів емпіричних, потребують не аби яких зусиль, щоб виявити ключові тенденції можливих подальших кроків його розробки. Однією з таких тенденцій сьогодні є спроба аналізу самого наукового знання як соціального явища. Цей аналіз здійснюється в межах того аспекту дослідження науки, який було названо соціологією науки. Причому предметом тут стає і сама соціальна наука, через що і виникає такий термін як „соціологія соціології”. Теорія соціальної роботи досліджує не глобальні соціальні процеси, а конкретні проблеми життєдіяльності особи, групи, спільності людей.
Утім, це не означає, що розвиток соціальної науки, зокрема, соціальної теорії, не піддається раціональному аналізу. Подальша розробка самим Т.Куном своєї концепції, введення ним поняття „дисциплінарної матриці”, а потім і концепція „науково-дослідницьких програм” І.Лакатоса, дозволяють вписати і соціальні науки в загальний потік розвитку науки. Слово епістеме (επιστημα) якраз і позначає у Аристотеля знання, яке здобувається не в процесі практичної дії, а зацікавленого споглядання – теорії (специфічної непродуктивної активності), що прямо корелюється зі словом театр. Такого роду пізнанню відповідають науки або дисципліни – фізика (власне натурфілософіяу багато більш пізньому розумінні), математика (передусім геометрія) та метафізика. Остання назва виникає вже після смерті Аристотеля і ним не вживається. Нагадаємо, що Аристотель пропонує обмежитись лише чотирма причинами або, точніше, провинами(грец. – αϊτιον) – матеріальною, формальною, цільовою та дієвою.
