У 1970-х роках в УРСР вільною українською пресою була лише підпільна самовидавна преса. Тут оприлюднювали свої твори Василь Симоненко, Василь Стус, Микола Холодний, Ігор Калинець, Станіслав Тельнюк, Василь Голобородько. 1970–72 здійснено 6 випусків цього журналу.
Не сприяли розвитку преси різні цезурні переслідування. До Французької революції про незалежну політичну пресу говорити практично неможливо — вона просто не могла існувати за такої цензури. Були ті, що хотіли навчатися, але він міг навчатися тільки російською. Закінчивши навчання російською, він ішов працювати у російськомовний колектив. Російська мова, знову ж таки, була неповноцінна, це недомова була, але не було професійного еквівалента українською мовою. Забирали у нього українське, а російського він не міг мати. Навіть коли були навали, коли вирізали до половини нашого населення, воно відновлювалося.
І другий підхід – українці завжди були відкритими до інших мов – у навчанні, у використанні. Прикладів цього десятки, і я не буду на них зупинятися. Але згадайте – у нас є Києво-Могилянська академія, заклад, відомий ще від Петра Могили. Якщо я сам хочу комунікувати російською – я сам обираю це. Але змушувати мене, щоб я жив у цьому просторі, змушувати мене чути це в транспорті, змушувати мене чути під час будь-яких закупів у магазині і таке інше – це уже, вибачте, відбирають мої мовні права. Тому що ми маємо розуміти, що це той органічний процес виростання того що ми сьогодні називаємо «модерна, постмодерна література» і це все еволюційні хвилі. Це природні еволюційні хвилі, коли одне наростає, заперечуючи попереднє, ми деміфологізуємо.
Кучма свого часу створив систему балансування – контролював олігархів і грав на конкуренції між ними. Була ще одна нерадянська газета – львівське видання «Post-Поступ», яку створив Олександр Кривенко. З ними я теж активно співпрацював, надсилаючи матеріали з Москви. «Post-Поступ» була не радянською, але дуже львівською.
За висловом Д.Дорошенка, цей журнал мав «велике, просто епохальне» значення для розвитку укр. Історіографії, етнографії, літ. Не було майже ні одного видатного укр. Вченого чи літератора, котрий би не співробітничав з ним. Поряд з «Киевской стариной» певну увагу укр. Справам приділяли також «Южные записки», що виходили в Одесі, а також деякі власне рос.
Юрій Тищенко-Сірий видавав газету «Село» й теж потерпав від надмірної пильності царських чиновників, хоча редакція намагалася уникати гострого тону. Одного разу, коли Тищенко-Сірого не було в Києві, газету покарали штрафом — 300 карбованців. За законом, якщо редакція не сплачувала штраф, то її редактор відправлявся у в’язницю. Так в в’язницю потрапила редакториня Ганна Платонівна Ямпольська. Як тільки Тищенко-Сірий повернувся в Київ, він зробив все, щоб визволити Ямпольську з в’язниці. На додачу публікація оголошень стала золотою жилою для Антоновича. «Киевское слово» друкувала стільки оголошень, скільки не друкувала жодна інша газета.
Утім, найвизначнішим стала відсутність макіяжу, що серед кінозірок останнім часом є доволі популярним. «Знищити джерело воєн та дестабілізацій — наше ключове завдання, — наголосив Володимир Зеленський. — Ми всі повинні робити не щось, а все можливе для поразки агресора. Будь ласка, пам’ятайте всі, що диктатори на канікули не йдуть. Ворожа артилерія не замовкає через процедурні негаразди.
Росія як завжди відставала від Європи, і в цьомупитанні теж. Перша російська друкована газета «Ведомости» починає функціонувати в 1703 році, коли на престолі виявляється Петро I. Чи не минув країну період рукописних газет. Зокрема популярністю серед грамотного населення https://uti-puti.com.ua/view_afisha.php?id=851349 користувалися «Куранти», створені за моделлю західноєвропейської газети. Перша російська друкована газета була малого розміру – менше зошитового листа. На відміну від французької «Ля газета», що виходила щотижня, «Ведомости» з’являлися рідше, ніж один раз в 23 дня.
Державний департамент США, ЄС і низка міжнародних організацій засудили вирок Семені. Загалом, всі події в медіа, які мені запам’яталися за останні п’ять років, лежать на поверхні (вибори, пандемія коронавірусу тощо). Але тут радше треба говорити не про провали ЗМІ, а про проблеми комунікації з боку влади та вже як наслідок донесення тієї позиції до суспільства журналістами. Наприклад, для мене великим маркером розвитку медіа та суспільства було висвітлення теми переселенців, зокрема з 2015 року. Я активно відстежувала цю тему, оскільки займалася допомогою людям, які вимушено їхали з Донбасу. І на власні очі бачила, як змінюється ставлення до переселенців.
Часто нас цитували на 1+1 в ТСН. Це був такий хитрий спосіб з їхнього боку обійти цензуру – коли треба було сказати таке щось крамольне для влади, журналісти робили огляд преси і цитували «Львівську газету». У регіонах на початку 2000 років ситуація в медіа часто була ще гіршою, ніж в Києві. В деяких – адміністративний тиск був вкрай жорсткий і насильницький. Коли згадують про той період, говорять про Гонгадзе, але і перед ним, і після нього були напади та вбивства журналістів.
